ТРИПІЛЛЯ. САМОГОННИЙ АПАРАТ З МИНУЛОГО

Дві скрині трипільського добра

Село Трипілля на Обухівщині відоме всьому світові (принаймні науковому) завдяки стоянкам давньої людини, що жила тут 6–8 тисяч років тому, та археологові Вікентію Хвойці. Останній, зацікавившись під час розкопок кирилівської стоянки на Подолі різнокольоровими черепками, поїхав із Києва в Трипілля, де їх начебто бачили набагато більше. І з дозволу Всеросійської археологічної імператорської комісії, яка навіть надсилала йому на це «шалені» гроші (у державному музеї урочисто лежать під склом купюри по 5 та 10 царських рублів), почав розкопки. Матеріалу «накопав» стільки, що вистачило на експозицію в музеї, який тепер зветься Національним музеєм історії України.

Кубічну будівлю місцеві жителі називають скринею скарбів. Тут є зуб мамонта й ріг тура, бронзові прикраси та шматки друшляків, величезні рибальські гачки («Ото риба була, якщо її такими гаками ловили», – дивуємося)... Із символів козацької доби музею дісталася непогана сковорода – хоч і добре збереглася, та, видно, не одному козакові м’яса насмажила. І на додаток до неї – перші скляні вироби, серед яких не лише суспільно корисні предмети, а й склянки та чарки. Керамічні змійовики свідчать про те, що козаки таки мали в господарстві самогонні апарати.  У «жіночому куточку» музею – давні прядка та праска: дивний механізм із двох дощок, на одну з яких намотували білизну, а другою по ній гатили. Не менш цікаві дерев’яна лопата для посадження хліба в піч (нині такими підсаджують піцу) і ступа для збивання масла. Увесь другий поверх «скрині» займають трипільські скарби, серед яких переважна більшість не реконструйовані, а справжнісінькі керамічні вироби різного розміру та кольору. Вирізняється поміж них величезна, чи не на повний зріст, жіноча фігура посередині зали. З невиразною верхньою частиною тулубу, проте з такими яскраво вираженими стегнами... Більше нічого й не треба на доказ того, що трипільці поклонялися богині-матері, берегині домашнього вогнища.

Крім археологічного музею, є ще один музей – «Прадавня Аратта – Україна», це ще одна «скриня» трипільського добра, але приватного, зібраного колекціонером Олександром Поліщуком. Дизайн приватного музею та його начиння стовідсотково підтверджують гасло «Слов’янству – 7500 років». Стіни й стелю розмальовано давніми символами, а численні горщики промовляють до нащадків трипільців малюнками-символами. Тут відвідувачам спочатку показують 20-хвилинний фільм «Час збирати каміння...», у якому обгрунтовано теорію трипільської цивілізації як колиски не лише української нації, а й усієї індоєвропейської спільноти: «У 31 році до нашої ери виникла Римська імперія, у 2600-му зведено піраміди, за 3300 років до Різдва Христового з’явилася шумерська писемність, 5500 роком до нашої ери датовано перші пам’ятки трипільської культури».

А потім, ведучи залами, наводять докази: от символи, подібні до інь та янь, – на цій території вони виникли за тисячоліття до розквіту Китайської імперії. А ось зображення праматері, якому 8 тисяч років, – таке саме бачимо на писанці з Коломийщини.

Музей без даху та затоплена церква

Після Трипілля ми завітали до Ржищева. Нас цікавив тамтешній музей під відкритим небом – археодром, який радянські академіки назвали археологічним Ельдорадо. Ці розкопки поселень трипільської та черняхівської культур планують уключити в маршрут «Золотий вінок Київщини» як комплекс експериментальної археології (ця тенденція семимильними кроками наближається до нас із Європи). Передбачають, що туристи вже за кілька років зможуть жити в реконструйованих трипільських хатах і брати учать у театралізованих дійствах, що відтворюють давні обряди. Кожен, хто захоче відчути себе справжнім трипільцем, зможе пожити в такому селищі.

Подорожуючи цими місцями, не полінуйтеся ще знайти човен, який переправив би вас через Дніпро до затопленої церкви Покрови Пресвятої Богородиці. Освячена 1859 року, 1973-го вона спорожніла: Київське водосховище досягло ординару, тобто рівень води піднявся на 9 метрів. Про відселене село нагадували тільки школа та церква, що стояли на пагорбах. Тепер величний храм, на чиїх стінах залишилися сліди від води, стоїть на мокрій та весь час холодній землі, – не бійтеся ступити на неї, церква варта того, щоб зайти досередини!


/ Журнал Мандри

 Вернуться к списку статей